– Ви приїхали до Херсона з Росії. Що привело Вас сюди?
– Справді, я народилася в Росії. Після школи закінчила Семенівське училище прикладного мистецтва – відділення хохломського розпису. Потім – театральне училище в Нижньому Новгороді. Отримала диплом художника-бутафора (спеціалізація – ляльки). Завжди мріяла «про моря і коралі»... Розподілення і місце роботи обирала собі сама. І, оскільки ніколи не бачила моря, обрала Херсон - місто корабелів і кораблів, звідки до моря – рукою подати. Влаштувалася за фахом в Херсонський ляльковий театр.

– Як Херсон зустрів Вас?
– В Херсон я приїхала в 1984 році, і була зачарована зеленим і затишним містом, незабутнім озером в парку ім. Ленінського комсомолу... Тоді там ще плавали лебеді, а довкола озера стояли вирізьблені з дерева казкові персонажі. Сумно, що зараз ми не бачимо ні озера, ні дерев'яних скульптур…

– Розкажіть про творчу діяльність в театрі ляльок.
– Мені подобалася творча атмосфера в театрі, де тебе розуміють. Світ фантазій і уява невід'ємні для театру ляльок, де народжуються яскраві, казкові персонажі… Пропрацювала я тут недовго – 3 роки. В якості художника-постановника оформила спектакль «Бука», займалась розписом декорацій до спектаклю «Аленький цветочек»… Оскільки в ті часи захоплювалася поезією, написала пісню до спектаклю «Котёнок на снегу»:
   Кто я такое, и что я такое?
   Просто котёнок на белом снегу.
   Как мне найти что-то очень земное?
   Грустно – я друга найти не могу…

– У Вас були публікації віршів?
– Так. Збірка дитячих віршів вийшла в м. Горькому в 1983 році – це був мій дебют. Телебачення, дитячі журнали, газети… Все це було дуже давно.

– Ви писали лише вірші для дітей?
– Не тільки. Все залежало від настрою… Неможливо писати для дітей, коли у тебе не «сонячний» настрій. А ось коли ти радієш хмаринці, схожій на карлючку, або кульбабці у формі пухнатої кульки на тоненькій ніжці, вірші народжуються світлими і добрими. Тому нехай в душі кожного якнайдовше живе дитина! Лірика – це зовсім інші емоції...

– А зараз Ви продовжуєте складати вірші?
– Ні. Поезія плавно перейшла в живопис і музику.

– Якій музика Вам до вподоби?
– Перш за все – рок: Роберт Плант, Оззі Осборн, Ронні Діо, Марк Нопфлер, Марк Болан, Джон Лорд і багато інших… Але також із задоволенням слухаю класику (Бетховена, Вівальді, Моцарта, Шопена), блюз (Джона Лі Хукера, Рея Чарльза, Еріка Бертона), джаз, і навіть – інколи – альтернативну музику. Під настрій…

– Ваші картини упізнаються, у Вас свій «почерк». Як Ви прийшли до живопису на шовку?
– Писати на шовку аквареллю я починала з мініатюр в японському стилі. Захоплювалась японською культурою, філософією, живописом… А з часом прийшла до того, щоб не «відштовхуватися» від чиїхось ідей, а передавати в картинах власні думки та образи. Так і з'являється індивідуальна манера живопису. Кожний митець віддзеркалює в своїх роботах своє сприйняття і бачення світу. Я у всьому вчуся у Природи, і завжди прислуховуюсь до власного серця… І не знаю, що буду писати завтра, які нові ідеї у мене виникнуть… Адже кожен день – це нове відкриття!

– Ваш чоловік, Олег Юрійович Карпенков, був талановитим художником. Як Ви його зустріли?
– Напевно, на той момент ми так потребували один одного, що зустріч була неминучою. Він працював у газеті «Ленінський прапор». Сталося так, що мені запропонували принести до редакції свої вірші для публікації. Ми всього лише почитали один одному вірші… В 1988 році у нас народилась дочка Ксенія. Найбільш складні часи, часи скорочень, припали на 1992 рік. Олег зостався без роботи, я пішла з театру. Але ми не здавались: ілюстрували дитячі книги, багато малювали, вигадували нові «форми» для розпису – оригінальні дерев'яні панно і підсвічники. Це справді була людина, талановита у всьому. Його цікавило буквально все – кіно, книги, музика, футбол, риболовля... Він відкрив мені світ чудової музики – джазу, блюзу, року. Бардівські пісні Олега, їх соціальні тексти вражали своєю індивідуальністю. Його ідеї випереджали час… Але у провінційному Херсоні, в середовищі чиновників від культури, таких людей не вітали... Він ніколи не «прогибался под изменчивый мир».

   Что мне сейчас беспокоиться,
   Насколько там вечность вечна?
   Мне бы уверовать в Троицу,
   В то, что она – человечна…
(О.Карпенков)

– Що служило пріоритетом для Вашої родини?
– В першу чергу – довіра, і, природно, «точки дотику». Це все приходить не одразу. Наші відносини вибудовувалися «по цеглинці»… Дуже важливо чути і поважати думку близької тобі людини. Ми відтінювали і доповнювали один одного, як світло і тінь, і в той же час у нас була гармонія. На мій погляд, це і є «золота середина».

– Ви – дуже відкрита і щира людина. Які якості в людях викликають у Вас антипатію?
– Складно відповісти однозначно… Швидше за все, не сприймаю заздрість, лицемірство і хамство, тобто відсутність внутрішньої культури.

– Багато художників влаштовують виставки своїх робіт... А як Ви ставитеся до публічності?
– Мене не цікавлять ніякі звання – «народний», «заслужений» і так далі. Будь-яка робота, яку ти виконуєш з любов’ю, в яку вкладаєш часточку душі, знайде свого цінителя. Саме так ми з Олегом завжди ставилися до нашої творчості. Наші картини «живуть» по всьому світу, а добра пам’ять и теплі слова для митця – найкраща нагорода…

– Вам подобається мріяти?
– Звісно! Гадаю, як і будь-якій творчій людині. Щодо цього добре сказав Біллі Айдол: «Якщо ваше оточення не дозволяє вам мріяти – змініть його негайно!»