«Аніж нарікати на темряву, запали свою свічку»  - принцип життя, за яким живе і працює директор Херсонського кооперативного економіко-правового коледжу Людмила Миколаївна  Лімакова і власним прикладом доводить це на кожному кроці. Завдяки її завзятості слава про цей навчальний заклад лунає по всій Україні. Студенти  коледжу з року в рік стають  переможцями на Всеукраїнських олімпіадах,  конкурсах, постійно виступають із доповідями на наукових конференціях. Щороку 80-90% випускників працевлаштовуються. Їх залюбки запрошують до банків, різних престижних фірм, адже вони мають ґрунтовні знання, прив’язані до реального життя. Вони вирізняються культурою поведінки, здоровим способом життя і широким кругозором. Директор  коледжу вимагає від педагогічного колективу щоденно працювати із кожним студентом, враховуючи його  індивідуальність. Але не тільки наповнювати юні голови знаннями, а й різнобічно розвивати особистість. Діти цінують гарні  умови, створені у навчальному закладі. Ніхто не посміє щось зламати або зіпсувати. Де чисто і красиво, хочеться і поводити себе відповідно. Зараз тут навчається більше 1500 юнаків і дівчат  на п’яти факультетах. Аудиторії коледжу насичені комп’ютерами і всілякою оргтехнікою. Є своє кафе, їдальня, спортзал із тренажерами, затишний гуртожиток. Взагалі вся будівля коледжу є візитівкою Херсона.  А у 1993 році , коли Людмила Лімакова очолила технікум, студентів на денному відділені було лише 230 осіб  на двох спеціальностях: бухгалтерський облік і товарознавство.

Питання: Яким чином  ви змогли докорінно змінити ситуацію?

Відповідь: Мій життєвий шлях був достатньо непростим.  Перш ніж очолити коледж, я мала великий досвід роботи у споживчій кооперації. Мені дуже пощастило мати вимогливу, добру наставницю Марію Семенівну Снопок, яка була прикладом того, як треба не жаліючи себе любити справу, яку робиш. Директором  коледжу я стала у складний час. У зв’язку із реорганізацією, правління облспоживспілки мусило ліквідувати кооперативне училище. Колектив училища був чималий. Дехто перейшов на роботу до технікуму, але багато людей треба було скорочувати. Тоді я запропонувала створити на базі училища навчально-виробничий центр «Меркурій». Ми зробили  кілька дуже вигідних операцій. За ці гроші навчальний корпус училища був реконструйований під торговельний центр. Вийшло дуже добре. Навчально-виробнича практика студентів на базі центру «Меркурій» проходила на високому рівні. Ми так  організували торгівлю, що до нас йшли покупці, адже асортимент і ціна всіх задовольняли. У нас можна було купити  прибалтійський трикотаж,  інший крам, потрібний  покупцям повсякчас. Ми придбали навіть  автолавку, з якою  виїжджали у села  області. Пам’ятаю дуже вигідну угоду на товар, який  ми везли з  Бешкеку через Москву і Черкаси. Ця торговельна операція  принесла нам великі прибутки. Але уявіть собі, як ми постійно ризикували! Та головне – наші викладачі постійно стажувалися, поєднуючи теорію з практикою. Ми ж готували спеціалістів торгівлі! Це був справжній виробничий полігон для вдосконалення майстерності нашого колективу. Ми також заробили великі гроші. Товарообіг нашого коледжу дорівнював товарообігу Іванівської райспоживспілки.  Рентабельність торгівлі у «Меркурія» була 10%, хоча у системі тоді найбільша  рентабельність у торгівлі  була 5%. Ми  ж не витрачали зароблені гроші на адмінуправління і тому подібні невиправдані видатки. На ці кошти ми змогли побудували додатковий навчальний корпус площею 912 кв.м і двоповерховий господарчий корпус. Це дозволило нам відкрити додаткові факультети: правознавство, фінанси і кредит, ресторанне обслуговування, товарознавство у митній справі. Модернізували бібліотеку, в ній є комп’ютерний зал і можливість користуватися Інтернетом. Наші викладачі створили електронні посібники з усіх предметів, що дуже допомагає у навчанні, особливо заочникам. І все це без чиєїсь допомоги, за власний кошт. Коледж увійшов до навчального комплексу «Освіта», тобто ми співпрацюємо з Полтавським університетом споживчої кооперації України. Наші  випускники мають змогу продовжити навчання  у цьому закладі  за скороченим терміном, тобто їх беруть  відразу на 3-й курс. Професорсько-викладацький склад університету також дистанційно читає лекції нашим студентам. На нашій базі Укоопспілка проводить  науково-практичні конференції по вивченню нашого досвіду.

Питання: Людмило Миколаївно, ви зуміли не просто побороти кризову ситуацію, а й вийти з нею переможцями. Наскільки мені відомо, в інших областях подібний експеримент також намагалися повторити, та у них не вийшло. Напевно, спокуса для інших керівників була занадто сильною. Якби всі так чесно у нас у державі ставилися до своїх обов’язків, життя було б іншим. За власні кошти тоді нічого не будувала жодна господарська організація. Це доводить, що можна і в нашій державі  навести лад, якщо бути справжнім господарем, а не служити  власним примхам. Зараз всі знову скаржаться на кризу. Ви як справляєтеся із викликами часу?

Відповідь: У нашого колективу, напевно, особлива психологія – не цуратися будь-якої роботи, якщо це потрібно для процвітання коледжу. Мене так виховали – роби все на користь людям. А коледж – наш рідний дім. Комусь важко повірити, але і у найскрутніші часи у нас вчасно  виплачувалася  зарплата, не було боргів за комунальні послуги. Ми бралися за будь-які вигідні комерційні пропозиції, бо сповідуємо принцип споживчої кооперації – самофінансування. Ми – самодостатні, ні в кого не просимо допомоги, надіємося лише на себе. Найперше визначаємо пріоритети, напружуємо сили і долаємо врешті-решт труднощі. Головне - рухатися у правильному напрямку. Важливо, щоб кризи не було в головах.

Питання: Ви досягли багато чого. А ще у вас є  мрія?

Відповідь: Ми прагнемо  підвищити рівень акредитації нашого коледжу, і впевнена, що незабаром так і буде.

У дитячих спогадах Людмили Миколаївни батько комбайнер, мама робітниця колгоспу,  завжди заклопотані роботою. Але знаходили час читати книжки, спілкуватися з чотирма дітьми. Вони були  працьовитими, мудрими  і доброзичливими. Тому й зуміли виховати  дітей  у глибокій пошані до Батківщини. Саме їхній життєвий приклад надихає Людмилу Миколаївну в її діяльності. У колективах, де працювала і працює  Людмила  Миколаївна, її любили і люблять за  розум, фахові знання, організаторський талант, увагу до своїх молодих колег.  Вона добропорядна, шляхетна, безкорисна. Ці слова  не перебільшення, а щире захоплення краянкою, яка виховує нові покоління справжніх господарів, відданих справі, якій служать.
Вона  встигає все:  тримати марку одного із кращих коледжів в Україні, спілкуватися із любою онукою і сином, добрі справи яких – найбільша радість у її житті.
І  ще маленька, але важлива деталь, яка  доповнює портрет  Людмили  Миколаївни Лімакової. Вона дуже любить квіти. Тому уважно слідкує, щоб ними були прикрашені клумби перед головним корпусом на проспекті Ушакова. Квіти займають практично всю територію маленької дачної ділянки, такої нехарактерної для керівника і нижчого рангу.

Чим вищий моральний і  духовної рівень загальної культури, тим яскравіше він відбивається на зовнішності. Внутрішня і зовнішня краса гармонійно поєднуються у нашої шановної краянки, яка добре знає літературу  і часто читає напам’ять поезії. Серед усіх їй особливо підходить вірш Ганни Чубач «Я – жінка!»

Нехай мені доля вготовила муки.
Не камінь на плечі, а цілий обвал.
Я буду до щастя простягувать руки,
Я буду молитись на свій ідеал.
Нехай моя доля знедолена плаче,
Карає і мучить нестерпним життям,
Я – все-таки сильна, я щось таки значу,
Я світ цей дивую красивим дитям.
Накотяться біди – повинна здолати,
Підкотиться туга- повинна змовчать
Немеркнуче світло: я – жінка, я – мати,
Запалена Богом остання свіча.
І , хто мене кине,  – покинутий буде.
Хто словом осудить – осудиться сам.
Земна і небесна – такою прибуду!
Такою достанусь грядущим вікам.